Сінокос у Кушници

Здоровлічко, цімборы!
Сись допис буду мусіти написати по-нашому, бо пишу за дашто свое, домашнёе. За дашто, што ми пахне, гикой мамчин леквар, гикой аромат рястів, що го рано вітер приніс у возир.

Копиці сіна

Так ги усі порядні ґаздівства, обы мати молоко, держали’сьме довгый час корову, вівці, а пак і козы. Першу корову звали Квітоля, кедь добре тямлю, другу пак звали Тиса, а пак після неі уже’сьме корову не держали, не было дале з того хосну. Як ми ся уродив племінник, та коровы’сьме уже не мали, айбо зачали’сьме держати козу, бо треба было хоть даякое молоко. За вівці много і не тямлю, бо як ішов’им у школу, та уже их не было. Помню де им была загорода, за стайнёв, попїд грушов.

Обы таку худобу держати, треба нам было много сіна. Мали’сьме кошеницю на півдруга гектара, ай ще пару дарабів земли май маленькых. Каждый гїд сінокосы не мав’им у радость, бо была то тяжка робота, а мені, ги дітвакови, робити ся не дуже любило. Айбо так было мусай, бо инчак быти не могло.

Сяк ся клепле коса: замість ковбиці годен быти “дідо” — май малый кусок дерева, там пак ся кладе желізна “баба” по котрів ся одбиват клепачом коса.

Пробужаеме ся зрана у п’ят годин, закідь сонце ще не палит. Береме з собов серсаму: поклепаны з вечора косы, вилы деревляні, уш-вилы, граблі, а ид тому и кошарку из ідінём, обы было си сісти та заісти. Воды студеної, а даколи ай пива, авадь квасу домашнёго. Ідеме на кошеницю, закідь ще лежит роса. Перевалюву мокрі ногы через перелаз за нашим городом, переходиме зворину, а через Снёзиковый город вылізаеме гурі берегом та уже’сьме на кошеници. Наша кошениця была доста у березі, руного там было мало. Самый руный дараб земли пробували’сьме засадити булями ай бураком, айбо дикуны тото были наскоринько пошорили. Даколи ид нам приходив помагати уйко, а даколи нянько з братом косили і самі. Заточат камінём косу, покладут камінь гет у тїчку, діллют туды студеноі воды ай зачнут каждый свїй вал. Вал за валом ся кладе, подаколи дакому коса і у мурашник залізе, та мусай ї сіном утерти ай дале.

За тыми валами ззаду ишов я тай сестра ми, май часто, бо мамка ще ковпотила ся дома, ай чинила нам такой дашто істи горячого на обід. Розтрясували’сьме вилами валы, обы сіно сохло. Як была докошена половка, та сідали’сьме под великов вільхов посеред кошениці, там быв холодок, мож было перепочити ай мало си заісти, закідь сохне сіно. Я біг у зворину, досягнути выдти склянку студеноі воды, што йсьме і там лишили зрана. Огірок, парадичку посолити, хліба з солонинов укусити, водов запити, тай мож дале.

Выгляд мало выще нашоі кошениці. Приблизно сякое єсьме віділи, кой сідали’сьме полуднати. На образчикови сижу я, фоткала ня племінниця.

Закідь ся косило дале, сонце палило уже порядно, то не фіґля. Плечі у всіх червлені гикой бы их прутом вытріскав, люди упрілі, обливавут ся водов, липне ид тобі тота майка, та вержеш нив гет. Розтрясуву дале валы, а пак ся вертаву, обы поубертати вто, што’м розтрясував май перше. Як сіно порозтрясувано, поубертано, та прошу ся мало на ріку зкупатися, бо не годен’им тів жарі трывати.

На ріку біжу наскоринько, не є то далеко (через путь, через штреку, попиля больниці, а дале мало дулі ріков тай уже’м біля гаті), айбо часу маву не много. Як ся скуплю, як выстыну, та вертаву ся на кошеницю, бо роботы ще доста. Як усі запулуднали тай одпочили та вертаеме ся до роботы, убертат ся сіно дале, свіжі валы ся розтрясувут.

Двычі убертаное сіно ся згрібат май на кучу, робит ся гребля. Сіно так уже май просохло, лежит май товсто, ай май легко го убертати. Дале ся сіно збират у пласты, каждый пиля півдруга-двох метрів высокый, айбо не май великый, обы го мож было нести двом. Завтра ся пласты зась будут розтрясувати, обы сіно май досохло, бо за день рідко встигат высхти, як бы сонце не палило.

Пак на слідуючый день, як пласты ся розтрясли, як ся поубертали, як повысыхали, та треба сіно везти гет домів. Приганят ся машина, авадь коні з возом (но я вже з кіньми сіно не возив, не застав такое). Пласты ношами ся носят ид машині ( ото дві такі тычкы, котрыми ся пуддіват пласт, несут го двое — єден зпереді, другый ззаду). Намітуе ся сіно на машину та везе ся помаленькы домів.

Образчик, як кладут копицю.

Май давно клали’сьме копицю, айбо чим дале та май мало такое вижу по селови. Безувут люди ліпше домів у оборіг, гикой класти копицю. А скоро вже ведав і не буде туй такого.

Уже вечір, зачинавут пискати попиля вуха комары, айбо сіно ся змітуе наскоринько з машины на оборіг. У оборозі, посеред двірця, буде сіно досыхати даякый час, продувати ся вітром. Пак потім ся буде уже змітувати на пїд, як добре высхне, бо не слобідно на поді вогкое сіно держати, зачне бутіти ай воняти. А такое ни корова, ни козы істи не будут, та пропаде наш труд.

Оборіг на кошеници. Мали’сьме такый у двірци, долиш жаль не маву го выфотьканого.

Увечері, як ся всё позмітувало, позагрібало, а серсама ся склала в чурь, сідаеме вечеряти після тяжкого дне. Сись тыжджень ся косити у нас уже не буде, може треба буде помочи уйкови на слїдуючый, буде видко. Пак потім ще нас чекат ділянка за ріков, а пак за місяць-два бы ще отаву косити треба, айбо вто буде потім, на днеська ся робота кінчила.

Через пару днїв треба буде йти з коровами у очередь. Бо сіно то добре, айбо закідь літо, та треба пасти корову на толоці. Айбо за тоту очередь вам розкажу пак у другый раз.

(Історія зклепана из вспоминок малого Мигаля, як му было годів 8–10)